The ВЙО: «Треба щось робити!»

Група The ВЙО стала першовідкривачем стилю регі в Україні і, не дивлячись на паузи у творчості, продовжує писати свою легку музику досі. Нещодавно музиканти презентували “Зелений” альбом. Саме в його підтримку вони і вирушили у тур, а також завітали з виступом у Дніпро.

Перед концертом ми поспілкувалися із лідером гурту Мирославом Кувалдіним. Поговорили трохи про часи роботи на ТВ, але більше про The ВЙО та музику .

Свого часу Ви змінили карєру музиканта на телеведучого.

Мирослав Кувалдін (фронтмен): Так.

Але зголом знову повернулись до музики. Тож можна зробити висновки: що колишніх музикантів не буває, так?

Так, ти права, ти відповіла одразу на запитання, яке й дала. Я пішов на телебачення, по-перше, тому що мене запросили. По-друге, мені було цікаво зайти в некомфортну для мене зону, тому що я, в принципі, не дуже люблю розмовляти. Мені це завжди важко давалося. Знаєш, я спеціально пішов, щоби навчитися це робити і зараз чуєш, як я даю інтерв’ю, все від зубів відлітає. Я зрозумів що таке телевізійний час і як ним можна користуватися — це по-перше. А по-друге, мені робота на телебаченні дала якесь уявлення про відео-виробництво, бо я після цього почав знімати кліпи собі та іншим. І я не думаю, що це був втрачений час. Хоча в якийсь момент я зрозумів, що мені після телебачення немає що дітям показати. Якщо ти музикант, у тебе є альбом. І ти говориш: а оце я в 97-му, а оце я в 2001-му, а оце в 2005-му. А про телебачення так не складеться. Ти можеш вирізати пару курйозів, які будуть на ютубі, але мене це і підламало в телебаченні, що після цього нічого не залишається.

А як вважаєте, що залишить группа The ВЙО в музичній історії?

Ми залишим пару приємних пісень, під які хтось згадає молодість, хтось порине в якийсь фантазійний світ. Я дуже пишаюся тим, що мені прийшла в голову “Колядка”, яка, я думаю, що почне жити. І я сподіваюся, що навіть після того, як я здохну, люди будуть ходити і цією “Колядкою” колядувати. Що може гурт залишити? Гурт може залишити тільки пісні хороші.

Коли ваш гурт починав, ви були одними з перших представників такого стилю в Україні.

Регі, ти маєш на увазі. Так, так.

 

Чи було важко привити слухачу любов до такої музики?

Ти знаєш, ми ніколи не займалися тим, що прививали любов до якось там певного стилю. Ми грали в певноми стилі і люди самі знаходилися. Мені здається, що люди на радіо і телебаченні брешуть, коли кажуть, що цей стиль (якийсь певний стиль, я не кажу зараз про реггі, а взагалі), що це “неформат” і так далі. Якщо пісня хороша, ти навіть не будеш замислюватися в якому стилі вона зіграна. Відповідно, ми ніколи не займалися тим, що намагалися нав’язати комусь реггі чи нашу музику. У нас було декілька вдалих пісень і вони подобались людям, я думаю, що люди замислювалися, в якому стилі зіграні ці пісні вже потім. Насправді я почав грати реггі так, що мені спочатку сподобався ритм, ми записали пару пісень під це, а потім вже мені дорослі дядьки сказали, що це реггі з’ясовується. Тобто я навіть починав грати, не думаючи, що я граю реггі.

А зараз, як вважаєте, цей жанр більш популярний у слухачів?

Я впевнений, що він більш популярний. В Україні не знаю, є питання. Але от ми були в Іспанії на фестивалі, і я побачив, як через один реггі-фестиваль, який триває тиждень, пройшло 300 тисяч людей — це Полтава, в принципі. Все місто Полтава від маленького до великого приїхало на реггі-фестиваль послухати реггі, відтянутися і поїхали далі. Я відчуваю потенціал в цьому стилі, так.

Але, тим не менеше, ваш колектив неодноразово припиняв свою діяльність.

Так, люди набридають іноді одне одному. Всяке буває. Зате зараз ми зібралися. Зібралися з мега-музикантами і ми отримуємо задоволення від репетицій і від того, що відбувається на сцені. І іноді варто припинити якісь стосунки для того, щоби почати їх з чистого листа, з новими думками, з новим посилом. І, знаєш, мені здається, що дуже важко грати музику, яка вже дуже сильно набридла. От я впевнений, що, наприклад, Rolling Stones стогнуть від того, що потрібно співати “Satisfaction” на кожному концерті, розумієш. Але іноді паузу зробити теж корисно.

А все ж з роками легше працювати з одними й тими ж людьми чи важче?

Зараз нам набагато легше працювати, але зрозуміло, що у нас великий склад. От зараз ми приїхали у Дніпро тільки вдвох з нашим клавішником. У нас, в принципі, склад може розтягуватись, як акордеон. Наш барабанщик зламав руку і у нас так все перелопатилось, ми приїхали вдвох. (посміхається) Звісно, що цікавіше грати, коли всі разом на сцені, але ми можемо зіграти і вдвох. А про що питання було, я забув. (посміхається) А ти пам’ятаєш?

Так, памятаю, мабуть. (посміхається)

Про що? А, про те чи важче, чи легше з часом. З часом легше, тому що ми зібрали людей, які вже знайшли свої ноти, ми не витрачаємо час на те щоб підібрати, щоб щось знайти. Просто приходить ідея і ми одрузу її втілюємо. І з цього боку набагато легше, тому що всі вже дорослі і хороші музиканти.

А, якби Ви зараз збирали свій гурт вперше, Ви би пройшли той самий шлях чи щось би змінили?

Я думаю, що той самий. Я не люблю шкодувати про щось. Знаєш, шкодувати і намагитися змінити своє минуле, навіть теоритично, це визнати, що ти лопух і десь щось прощьолкав. Мені здається, що все йде, як воно йде. Все розвивається, як воно розвивається. Мені подобається те, де зараз ми опинилися, де ми зараз знаходимся. І я би нічого не став змінювати. Все нормально йде.

А з часом сам процес створення пісень і написання нового матеріалу якось змінився чи ви працюєте за старою схемою?

Трошки змінився. Я навчився писати пісні, знаєш, як кравець шиє одяг. От я навчився так писати пісні. Я можу написати пісню на задану тему, за певний час. Наприклад, якщо у мене є година і мені треба написати пісню про вєртольот, я це зроблю. Просто, це досвід і все. Хоча звичайно, що фантастичні якісь пісні, і дуже класні і щирі так само приходять несподівано, і ти не можеш це контролювати.

А що Ви вважаєте найважливішою складовою творчого процесу: саме написання нового матеріалу чи піар, або гастролі? Що краще працює, скажімо так?

Я тобі скажу чого нам не вистачає. Нам не вистачає саме піару і всі ці історії. Тому що, пісні ми вже навчилися робити і класна музика виходить. А ти розумієш, оця історія успіху у шоу-бізнесі — вона має різні складові. Тобто є багато прикладів, коли люди з поганими піснями мають хороший піар і вони мають успіх. Люди з хорошими піснями мають поганий піар, в нашому випадку, і ми теж маємо успіх у вузькому колі. (сміється)

А як вважаєте, маючи талант і не маючи грошей реально у нас в шоу-бізі пробитися?

Зараз все дуже набагато легше. Звичайно, це реально. Якщо ще 10 років тому тобі потрібно було йти на якусь студію і платити по 50 баксів за годину для того, щоб записати якийсь риф на гітарі. Зараз це можна зробити дома на комп’ютері і викласти це все в інтернет. І якщо класна пісня, то  вона сама не себе працює. Зараз набагато легше. І не обов’язково мати гроші.

Тобто вважаєте, що завдяки інтернету молодим музикантами набагато легше стати популярним?

Так, багато є прикладів. Звичайно, інтернет, як правило, підхоплює якихось фріків. Але хороший приклад Стрикало: хороші пісні, інтернет — цього достатньо, збирає зали всюди. Я вважаю, що зараз набагато легше, але це стосується мені здається, в принципі, справжньої музики. Тому що, звичайно що в якийсь поп-проект типу “Loboda” треба вкачувати багато силікону і штовхати.

Маючи такий багатий музичний досвід чим Вас можна в музиці здивувати, і чи можливо взагалі?

Звичайно. Знаєш, коли тобі 14, то ти слухаєш Арію і думаєш: “вау!”, слухаєш Modern Talking і думаєш: “вау!”, тобто немає ніяких думок з приводу стилів. Ти просто відчуваєш щось тобі близьке. А потім це припинилося. Я подумав, що це, можливо, гірше стали грати. А насправді, ні, не гірше. Звичайно, що “вау-фактор трішки притупляється з часом, але мені завжди подобалась легкість музики. Мені подобаються люди, які роблять щось легко. Таких дуже багато музикантів і це те, що мене приваблює особливо в музиці. І це те, що робить мені “вау”.

Яка останнім часом пісня чи музика “зайшла” в голову і не виходила, було таке?

В мене постійно, до речі, в голові крутиться якась музика. Або своя або нова музика, якої ще немає, або та, що вже була. Зараз в мене крутиться в голові Христина Соловій: “Тримай мене міцно своїми руками…” (наспівує) Я нічого не вигадую, кажу просто, що у мене в голові робиться зараз, саме в цей момент. (посміхається) Хоча це не значить, що це класний артист.

Мабуть тому, що вона звучить по радіо часто?

Не знаю, я не дуже часто слухаю радіо. Я слухаю музику з флешки у машині.

Тобто Ви не обираєте музику по стилям, а по вподобанням і якості?

Мені подобається стан. В музиці мені подобається стан. І серед станів я вибираю легкість, щоби трошки полегшити людям життя. Мені здається, що це одна із функцій музики. Особисто я намагаюсь цим користуватись.

А які почуття взагалі у Вас пробуджує музика?

Різні. І печаль і сором, і повагу і гордість. Ти знаєш, багато музики і в тому її і прикол. Я іноді задумуюсь, що існує в гамі всього 12 нот але компановка цих нот може тебе налаштувати на бій, а може налаштувати на повні якісь “вафлі” і ти будеш валятись в куточку, дивитися в стінку і смоктати великий палець. І це все музика.

А з чим все таки на творчому шляху Вам було складніше справитись: з внутрішніми проблемами чи із зовнішніми факторами?

Я по натурі своїй, в принципі, інтроверт. (посміхається) І відповідно, особисто мені цікаві внутрішні процеси, але я розумію, що я працюю з людьми і зрозуміло, що це все потрібно діставати і віддавати людям. Я себе примушую бути екстравертом і брати щось ззовні. Але мені легше брати зсередини.

А чи бувало таке, що Ви писали пісню і вкладали у неї певний зміст, а слухачі розуміли її зовсім інакше?

В нас бувало таке, що я написав пісню, мені здавалося, що вона класна класнюча, приносив її на репетицію, а пацани казали, що це чєпуха і ми не будемо цього грати. У нас таке буває. (сміється) Звичайно, музика це ж, як і кіно, в принципі, ти туди закладаєш свій якийсь сенс, а кожна людина пропускає через свій фільтр. Кожен бачить щось по-своєму. Звичайно, так відбувається завжди. Я думаю, що якимись своїми піснями ми врятували когось від суєциду, я впевнений. Але я не планував цього робити.

І тоді наостанок, якби у Вас була можливість донести людям одну фразу, що би сказали?

Треба щось робити. (посміхається) Я прихильник того, що краще зробити, а потім уже думати, ніж думати і не робити. Мені подобається дія. Так що: Do something! (посміхається)

Текст: Аліна Миронова

Фото: Міха Кісенко

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *