OT VINTA: «Поки є сили і поки ми живі, ми будемо грати»

Гурт OT VINTA — це основоположники стилю “укр-а-білі”, запальні та драйвові музиканти. Музика насправді для них справа життя, в яку вони вкладають усі свої сили. На їх творчому шляху були злети та “падіння”, але свій шлях вони не полишать ні за яких обставин. Навпаки, гурт OT VINTA готує новий матеріал, який вразить прихильників.

Перед сольним концертом у Дніпрі ми поговорили із фронтменом гурту Юрієм Журавлем про музику групи, справжній рок-н-рол та ще про багато цікавих речей.

Чи памятаєте Ви з якими думками та емоціями створювали гурт?

Я не памятаю, хто із великих рок-н-рольщиків, чи це Мік Джагер чи Біл Хейлі, сказав, що якщо ти по справжньому любиш рок-н-рол, то рано чи пізно почнеш його грати. (посміхається) Я памятаю, що я з дитинства слухав потужну музику. Через це ще трошки і я би не вступив у комсомол ще в ті тяжкі часи. Я вчився на відмінно, але я слухав важкий рок. І от на так званій вступній вікторині мене спитали: “А чим ви займаєтесь у вільний час?”. Я сказав, що слухаю музику. “Яку?” Рок. “А які гурти?” AC/DC, Kiss, Deep Purple, Led Zeppelin. “Ви шо!” Чуть мене туди не вступили. Але менше з тим, хтось прийшов і сказав, що цей хлопець дуже класно вчиться і мене вступили. От, і мета була досить давно. Я памятаю, що перший гурт був зовсім не професійний. На той час це вже мій майбутній кум та всі учасники театру-студії “Від ліхтаря”, тобто це звичайні актори. І зараз Вова і Вітя — це теж актори театру “Від ліхтаря”, але тепер вони вже виглядають, як професійні музиканти. Але ніхто з нас не знає нотної грамоти, тільки нікому про це не кажіть. (сміється) І відчуття, звичайно, було таке, що в будь-якому випадку мені здавалося, що творча людина не може себе реалізувати тільки на якомусь шляху. На той час всі учасники театр-студії, ми були акторами, трошки режисерами, я був сценографом. Тобто малював декорації, займався гримом, розробляв костюми. І в якийсь момент, коли ми почали робити музичні вистави, захотілось відчути себе трошки композитором і, знову ж таки, виконавцем. Спочатку це був такий маленький оркестр для дитячої вистави, а потім ми переросли в рок-гурт.

А які взагалі цілі перед собою ставили, чого прагнули досягти, як гурт?

Просто збирати однодумців, фанатів музики спочатку 50-60-х років. Потім ми стали популярними в осередку прихильників музики рокабілі. Потім почали їздити на всякі спочатку всеукраїнські, міжнародні фестивалі, де грали колективи і з Польші. І в Росії досить багато було фестивалей у свій час. Ми почали розуміти, що треба радикальніше відрізнятися від усіх і оформилися в такий більш потужний, наш автентичний стиль під назвою “укр-а-білі”. Одну із складових рокабілі — американське кантрі ми замінили українським фольклором. Негритянський ритм-н-блюз залишили, але американське кантрі витіснили і замінили його українським фольклором. Вийшла така потужна суміш. І вона зараз подобається не тільки в Україні, де її сприймають, як рідну, а й ми активно гостролюємо Європою, Америкою та іншими континентами.

Якраз стосовно укр-а-білі. Такого стилю тоді не було, ви були єдиним гуртом.

Так, ми піонери цього стилю. Засновники, можна сказати.

Чи було легко просувати цю музику?

А воно, знаєте, синусоїдою. То бувало легко. Тобто ми були на піку, коли були фестивалі такі як “Перлини сезону”, “Мелодія” у Львові, “Вечори над Латорицею”. Ми лауреати багатьох фестивалей, ми вигравали, нас показували по телевізору. А в якийсь момент, це було вже за часів Януковича, всі ці фестивалі припинилися. І ми відчули, що українська музика у якомусь плані стала дуже вторинною. Ми зовсім зникли з українського телепростору, як зараз, наприклад. Насправді, чесно кажучи, начебто є якісь квоти, начебто більший відсоток української музики на телебаченні. Але, скажу відверто, ще так важко, як зараз, ніколи не було українським рок-гуртам. Тобто, навіть, популярним рок-гуртам, я просто це добре знаю, на даний момент дуже-дуже важко. Роботи у нас дуже мало і здебільшого це робота за кордоном. Це прикро для України.

Ваш гурт існує вже 25 років. Чи вдалося за цей час реалізувати все, що ви планували, всі ідеї?

Звичайно, що ні. Ми тільки на початку нашого творчого шляху. Зараз ми тільки викристилізувалися. Весь цей час ми тренувалися, перевіряли свої сили. І зараз ми вже готові. Ми навіть готові приїхати в Дніпро і ризикнути, зробити без такої спеціальної реклами концерт на касу. І перевірити скільки тут народу збереться, щоб потім, коли ми випустимо новий презентаційний альбом, спокійно можна було приїзджати. Хочемо перевірити скільки народу нас тут знає, без всілякої реклами прийде справжніх затятих фанатів. Звичайно, не вдалося реалізувати все. Ідей є дуже багато. І навіть старі пісні, іноді ми такі вже граємо на концертах і кажемо: “Давайте поміняємо. Ми там грали, як школярі”. Або трошки пришвидшимо, або трошки ускладнемо і це постійно якось міняється. Поки є сили, здоровя і поки ми живі, ми будемо грати.

Якщо простежити за біографією вашого гурту, то можна відзначити, що часто змінювався склад гурту. Як вважаєте, це позитивно впливало на творчість чи навпаки ускладнювало шлях?

Звичайно, цей момент такий, про який кажуть: “Незаменимых людей нет”, то насправді ця штука не підходить. Будь-яка людина, як творча особистість вносить якусь частинку в гурт. Звичайно, що із самого початку я починав гурт з Дмитром Мельничуком. Можна сказати, що це такі два костяки були у гурту. З цією людиною я задумав цей стиль, разом із ним ми зробили наш славнозвісний козабас — єдиний у світі, доречі, в електричному варіанті — етнічний український козабас. Він не витримав, пішли якісь сімейні у нього справи. Дуже часто змінювалися барабанщики, тому що вони фізично не витримували. Крім фізичних проблем зявлялися і проблеми зі здоровям. Але ці люди, із якими я граю зараз, і з Вовою і з Вітьою я працюю дуже давно, з ними можна іти в розвідку у будь-який момент. Сергій грає із нами не так давно, але він якось дуже швидко влився у гурт. І зараз ми його відчуваємо дійсно, як рідного. Тобто, він свій в доску.

А якщо узагальнити, що взагалі впливає позитивно і негативно на музику, на творчий процес? Які фактори?

Найголовніше, щоби був час і хотіння. Тобто, коли музикант відчуває, що у нього є час, натхнення. Звичайно, що в молодості у тебе набагато більше часу. А коли у тебе є, наприклад, як у Вови і Віті, по двоє дітей, вони вже думають коли діток порозвозити по школах по садочках. Я вже видав свою доню заміж. Зявляється якась така битовуха, але разом з тим мої пісні пишуться. Ці молоді хлопчики живуть в середині нас, як би ми там не виглядали, якими довгими не були би бороди і як би яскраво не блищала лисина. (посміхається)

Якраз стосовно натхнення. Коли воно до вас краще приходить? Коли все добре або, навпаки, коли все погано? Коли краще пишеться?

Найчастіше, тільки нікому не кажіть, у туалеті. (сміється) Коли із людини щось погане виходить, обовязково в голову заходить щось хороше. Це секрет. Взагалі-то всі самі панковські гурти так і пишуть.

Я не вперше таке чую. (посміхається)

Серйозно? Я думав, я оригінальний. (посміхається) Тобто спочатку так зявляється сама ідея, а потім вона звичайно розробляється вже у творчому кабінеті. Але зазвичай самі геніальні речі приходять якраз на унітазі, у туалеті.

А як видумаєте, що слухачі найбільше люблять у вашій музиці?

Зараз останнім часом ми помічаємо, що наші концерти перетворюються на “дитячі ранки”. У Києві ми часто граємо у Docker Pab, і зараз наші концерти починаються все раніше і раніше. Вони колись починалися о 22:00, потім їх змістили на 21:00, зараз вони вже на 8 годину вечора. І відчуваю, що потім вони будуть починатися ще раніше. Тому що на концерти приходить дуже багато дітей, які співають разом з нами. І я відчуваю, що це людям подобається. Зараз ми відчуваємо себе такими “заводилами хороводов”: “Ану, давайте дітки всі разом потанцюємо, візьмемось за ручки і поспіваємо”. При чому, не якийсь старий заяложений хіт або шлягер, не дай Бог. “Ми вивчимо зараз разом із вами нову пісеньку і з вами її заспіваємо”. Зазвичай людям це подобається. Але, знову ж таки, крім того, що вони поспівали, потанцювали, погарцювали, подобаються якісь одна-дві пісні, що заставляють їх хоч трошки задуматись. Це теж добре. Як би там не було, пісні у нас різні і є пісні із глибоким філософським змістом.

Ви якраз згадали про хіти, яку пісню вважаєте своїм хітом або візитівкою?

Останнім часом я борюся із цим, вже пятий рік, поки війна йде. Просто ця річ зявилася на початку Майдану ще — це “Накурилала баба журавля”. Зараз ми не можемо поки що ніяк перестрибнути популярність цієї речі. І зараз ця пісня є візитною карточкою. Вона з альбому “Пілотка”. Це просто жахливе щось. Поки що ми оцю дурнувату річ ніяк не можемо перестрибнути. (сміється) Це, як наприклад, Джим Кері — це “Маска”, Фреді Меркюрі — “We Are the Champions”, хоча у нього, до речі, пісень дуже багато, а ми якось застряли на одній. Але нічого, зараз ми видамо такі хітяри. Сьогодні, до речі, заграємо пару зовсім свіженьких речей.

Ви як музикант, як бачите, наскільки змінилася взагалі музика за ці 25 років і чи подобаються вам ці зміни?

Звичайно не подобаються. Річ у тому, що на даний момент музика стала не драйвовою і не сексуальною. Я памятаю, що нашою музикою, потужним роком ми виказували якийсь протест старшому поколінню. Музика була якась бунтарська, як би там не було. А те, що зараз слухає молодь, здебільшого це якесь лайно, вибачте, будь ласка. В свій час нам цю музику було тяжко знайти, вона була заборонена. Ми переписували з галімих касєт на касєту, що потім залишалося після цього — це був жахливий жах. А зараз можливостей багато, тільки “захоти”, зайди в інтернет і послухай, що є. А молодь настільки лінива і вони слухають якесь безполе, бездрайвове, безсексуальне лайно. І вони, чесно, як соплі якісь ніякі. А мені хотілося б, щоб ця молодь була потужна. Я памятаю, як ми в школі навіть билися: “Ти за кого? За AC/DC чи за Led Zeppelin? Я за Led Zeppelin!”, і давай по морді. Навіть якась отака агресія була. Звичайно, зуби один одному ми не вибивали, але якісь потасовочки були. Тобто, якась така добра, класна агресія зовсім кудись зникла. І все менше і менше зявляється якогось нового матеріалу. Звичайно, в рок-русі він є, який мене дивує, загалом у світі. Якісь тупі Music Awards , MTV вилазить, а про українське я взагалі мовчу, я навіть не назву це словом “лайно”. Навіть шмарклями не хочеться називати. Нікакущє взагалі. Кум-брат-сват, брата сват, а саме головне, що одні й ті самі постійно, кожного року. Їм самим не нудно? Мені просто цікаво.

А тоді, що недавно у музичному плані вас здивувало? Є таке?

Останнім часом нічого не здивувало. Буквально три дні назад подивився фільм “Богемна рапсодія” і я зрозумів, що який все ж таки крутий час був, скільки було музичних революцій. Можна сказати, що це не гіпер-супер роковий якийсь колектив. Мені стає все більш шкода, що вмирають такі люди, як Малькольм Янг, Лемі Кілмістер і всі інші люди, якими я захоплювався в дитинстві. І я розумію, що значить я стаю дорослим, шкода.

Окрім музичної діяльності ви займаєтесь ще багато чим. Ви і художник і письменник, і в театрі граєте. На це все потрібно дуже багато часу, бо творча діяльність дуже масштабна. Як вдається це все поєднувати, бо це справжня загадка?

Не виходить. (посміхається) Я не встигаю, не виходить поєднувати. Тобто, це жах. Зараз ми робимо величезний проект — мультикнига “Знай наших”, де ми хочемо викладати історію якимось альтернативним способом. Є стільки чудових людей, особистостей в історії України, які просто пройшли повз мене. І я зараз для себе їх відкриваю. І якщо діти про це не будуть знати, це буде страшенний гріх. І відверто скажу, я відчуваю, що як би там в школі вчитель не стрибав і не розказував діткам: “Ви знаєте, що гетьман Костянтин Острозький був такий крутий чувак”, які б він кульбіти не показував або круту наочність — це все одно не захопить дітей так, як коли вони побачать мультик, кіно чи щось інше. І от ми якраз цю штуку хочемо запровадити в книжці, щоб хоча б зачепити цих дітей і дати зрозуміти, наскільки ці особистості були круті, живі, класні і цікаві. Як вони впливали на нашу історію і, як би було, якби ми правильно вивчали уроки історії і не повторювали помилок Винниченків, Грушевських, Петлюр і всілякого іншого мотлоху.

І наостанок, якби у вас була можливість донести всього одну фразу людям, що б ви сказали?

Однією фразою не вийде. (посміхається)

Можна більше.

Річ у тому, що є дві дуже потужних особистості в нашій історії, від яких я останнім часом все більше і більше прусь — це Григорій Сковорода і Тарас Шевченко. І за теорією Сковороди, і знову ж таки, за нашою теорією. Канал “Добродій” — це така творча спільнота, де я роблю майстер-класи для дітей, вчу їх мультики малювати, робити всякі шоломи, знімати кіно і все інше. Так от, одна із самих яскравих наших задач і та мета, яку ми ставимо, і ми відчули, що Сковорода теж до цього дійшов. Але досі ніхто не розуміє його так званого “фонтану нерівності/рівності”, який до речі, намальований на найбільшій українській купюрі, цей філософський фонтан. Теорія про те, що кожна людина із самого дитинства має спробувати все. Це не про наркотики. Має спробувати декілька професій: малювати, ліпити, знімати кіно, бути журналістом, спробувати себе актором, пограти на гітарі, потанцювати. І відчути по-справжньому свій поклик. У будь-якому випадку не звертати уваги на те, що там десь у мого сусіда вже автомобіль, а я… У будь-якому випадку людина може бути щасливою і в однокімнатній квартирі і без автомобіля навіть, але яка себе реалізовує. Отже, шукайте себе! І чим раніше, тим краще. От, наприклад, як я ще досі себе не знайшов, але відчуваю себе щасливою людиною. “Шукайте себе” — це Сковорода і Журавель. “Любіть Україну” — це Тарас Григорович Шевченко. І “Чужого навчайтесь, але свого не цурайтесь”. От і все.

Автор: Аліна Миронова

Фото: Міха Кісенко

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *