Олег Скрипка: «Треба бути самим собою, прагнути найкращого і триматися свого»

Легендарний гурт Олега Скрипки ВВ існує вже 30 років, а альбому «Музіка» виповнюється 20! Для музикантів це неймовірна дата, яка заслоговує поваги. Адже не всім колективам вдається пронести свою мрію та любов до музики впродовж стількох років. За цей час гурт здобув світову популярність, а музиканти стали справжніми професіоналами і досягли навіть більшого, ніж сподівалися.

9 жовтня у театрі опери та балету Олег Скрипка виступив у супроводі НАОНІ Оркестра. Після концерту у Дніпрі ми поспілкувалися з Олегом Скрипкою про мрії, прагнення та сучасні музичні тенденції.

Пам’ятаєте свої мрії та прагнення, коли створювали гурт ВВ. І чи все збулося?

До того, як я зустрівся з своїм колективом, тоді майбутнім, я ще навчався в музичній школі. Там були дитячі ранки і дитяча рок-група. Потім була студентська рок-група. І коли я закінчив інститут КПІ, я зустрівся з своїми колегами, і ми створили групу. Конкретно ідей не було, а було прагнення просто робити музику. Тепер я розумію, що це була моя природа. І вже пройшло років 5, наш гурт вже був відомий і ми вже їздили по всьому світу, тоді я усвідомив, що це є моя реальна місія в житті, що це є моя мета. Що я саме цим хочу і буду займатися. Тобто, це усвідомлення набагато пізніше прийшло. Тоді я став собі малювати якісь картини, що я хочу виступати на великих сценах, записувати альбоми. А напочатку просто хотілося грати музику і все це спонтанно відбувалося. І воно, як в природі, від чогось не сформованого йде до якоїсь форми, до якихось певних структур. І якщо ми створилися в 86-у, то тільки в 96-у ми почали робити альбоми, кліпи. Тобто, пройшло 10 років поки все сформувалося. Сформувалося в першу чергу в голові. Я зрозумів, що хочу стати професіоналом і я став ним. А до того це було любительство, як хобі.

А про що мрієте тепер?

Є мрії стосовно моєї діяльності творчої. Тобто, ті пісні, які я вже написав, вони є популярні, зараз я вважаю, що вони могли би бути краще зіграні, краще написані, краще подані і тому подібне. Тобто, хочеться додати до творчого моменту такий імпульс, щоб краще донести до слухача сам задум. І себе організувати як творчу одиницю, як краще написати пісню. Раніше тобі муза прийшла і ти щось створив. А є певні закономірності, виявляється, ти можеш помилятися, треба декілька варіантів зробити. Потім, щоб вони відлежалися. Потім кращий варіант вибрати. Певні такі підходи для створення пісні. Хочеться не втратити оцю свіжість ідеї, але додати ще досвід той, який є, сучасний інструментарій. Наприклад, раніше, уявляєте, ти пісню придумав, а в тебе під рукою не було гітари. Потім гітару ти знайшов, доїхав додому і в тебе вона є, але в голові частина мелодії пропала. А потім ти почав грати, але не записав, бо в тебе нема на що. А зараз в тебе ідея виникла, ти насвистів і записав на телефон, потім доїхав до гітари, записав і в тебе вже демо. Потім з телефона перекинув в комп’ютер, наклав барабани. Тобто, можливості набагато кращі на сьогоднішній день. І хочеться дати ці можливості собі і донести людям свою музику, свою ідею. Це стосовно себе і свого колективу, а стосовно країни… Ми ж їздимо по всьому світу і бачимо, як люди живуть скрізь, як українці живуть скрізь. І так хочеться, щоб все життя у нас стало з голови на ноги. Тому що ми призвичаїлися до безладу, у якому ми живемо, і виявляється це не є норма. В житті це якраз навпаки, це щось поза нормою. Світ насправді живе не так, як ми. І хочеться, щоб ми так як люди жили. Для цього треба небагато і це не просто мрія. Ти організовуєш навколо себе той світ, як ти вважаєш за потрібне, як дійсно воно функціонує. Наприклад, вчора (9 жовтня) я грав концерт. Це не просто професія, люди принесли квіти і тому подібне. Якщо ми працюємо, я бачу, що музиканти оркестру задоволені, деригент задоволений, техніки задоволені, організатори щасливі, що зібрали народ, продали квитки. Тобто, ти організовуєш простір в якому всі задоволені. Якщо якійсь частині колективу щось не подобається, то ти виправляється ситуацію. Ти структуруєш навколо себе світ, воно починає працювати і наповнюватися якоюсь позитивною енергією. Оце є моя мета. І така зовнішня організація дає і мені теж натхнення, тоді хочеться писати пісень і їх співати, рухатись далі і йти через втому, переїзди і тому подібне.

А що, взагалі, може вас засмутити?

Засмучує багато речей. Безумовно, головна штука, яку я зрозумів, причини для смутку можна завжди знайти і у нас українців є така звичка — сумувати, журитися. Безумовно, причин для цього дуже багато, тим паче сьогодні і в минулому теж було багато таких причин. Але воно ж одне за одне чіпляється і чим ти більше сумуєш, тим ти більше звикаєш до цього, потім тобі подобається сумувати і ти притягуєш іще події, які спричиняють цю журбу. І це кільце безкінечне. Треба за його рамки вийти і просто треба прагнути завжди вийти з цього замкненого кола. В мене було таке спостереження, воно сильне і воно дуже для нас закономірне. Коли тільки закінчився “Майдан” і Київ тільки вийшов з цього шоку, тоді ще війни не було. І я зрозумів, що нам потрібно видихнути і почати будувати нове життя, і зкинути з плечей цей тяжкий тягар і смерті, які відбулись. І я повернувся на “Майдан через день, як це все закінчилося і приїхало в Київ багато людей, відвідати і допомогти. І були скриньки для збору коштів. В мене одразу виникла ідея збирати кошти для поранених, допомогти людям встати на ноги. І для мене це було природньо. Але на моє здивування, на “Майдані” було десь скриньок 25-35 загиблим, і жодної скриньки пораненим. Це мене дуже вразило. Виявляється, що я дуже відрізняюсь від людей і, взагалі, від суспільства. Тобто, я собі вирішив, так, це закінчилося і треба йти далі. Давайте людей, які поранені, піднімемо на ноги і вони будуть відбудовувати суспільство. А, виявляється, суспільство було налаштоване: плакати, журитися за загиблими і насолоджуватися оцим болем. Це мазохізм називається. І не дарма родина Мазоха в Україні, у Львові. Цього «Мазоха» в собі треба відпустити геть, бо ця насолода болем притягує нову біль. І можна собі подумати, що ми цією насолодою болем притягнули цю війну. Я спілкувався з ультра-патріотом і він сказав: «нарешті я щасливий, ми воюємо з москалями». Ми все життя мріяли воювати з москалями і тепер ми з ними воюємо. Дійсно, треба ворога гнати зі своєї країни, але свої думки потрібно направляти на мир. Тобто, треба концентруватися на мирі, на злагоді, процвітанні і гармонії. Я для себе вирішив, що оце мій шлях. І ти конкретно будуєш це світле майбутнє. І, безумовно, журитися є над чим, але є і над чим радіти. Є квоти, врешті решт, з’явилося багато нових артистів. В мене колективу 30 років. Мене знають, пам’ятають, шанують, ходять на мої концерти. Є молодь, яка співає мої пісні. Є доросле покоління, яке співає. Я їжджу по всьому світу виступаю. Я дійсно з цього радію. І це не означає, що я закриваю очі. Тому що, на сьогоднішній день є така тенденція і це теж технологія гібридної війни, певний прошарок населення України виховується таким чином, зовнішніми засобами інформації, що ворога немає — це все олігархи воюють. А ми танцюємо на трупах і так далі. Це все неправда. Ми все усвідомлюємо, що відбувається, але ми знаємо нашу мету. І я думаю, що саме таке ставлення допоможе, і тільки таким чином ми можемо перемогти у цій війні.

Окрім того, що ви музикант, ви ще й організовуєте музичні фестивалі. Що складніше: бути музикантом і виступати чи все ж організовувати музичні заходи?

Все складно. Робити гарні речі завжди складно. Але я зрозумів, що це, як виробництво. Є, наприклад, гітара. Щоб виробити гітару треба мати струни, треба мати гарне дерево, треба мати гарних майстрів, які цю гітару скрутять, налагодять. І є пісня. Для того, щоб пісня звучала потрібна сцена, і ти ж не будеш, як один в полі воїн, просто співати один, треба, щоб була рок-тусовка, щоб була етнічна тусовка, щоб була тусовка людей-однодумців. І створення фестивалю — це створення такого суспільства, виробництва. Тому що пісня не може бути без сцени. Пісня не може бути без допомоги журналістів. І фестиваль — це один з інструментів популяризації пісні. Один із інструментів популяризації тих ідей, які я вважаю за потрібне пропагувати. Якби у мене була можливість мати якийсь інформаційний канал, якесь ЗМІ, якщо б це не було якимись іграшками олігархів, бо це дуже дорого, то я би мав ЗМІ. Щоб говорити про ті ідеї та речі, які для мене є важливими. Якщо у мене була б радіостанція, то я мав би радіостанцію. (посміхається) Але це все дорого. Та є дружні радіостанції, наприклад, Країна FM, там є передача «Країна мрій», яку я веду. «Країна мрій» — це вже передача від фестивалю. Тобто, вже будується така родина, структура. Як кажуть, що гуртом гарно і батька бити. І в структурі воно вже доноситься. Бо музиканти часто відчувають, що вони йдуть в розріз із суспільством, вони йдуть в опозицію, в альтернативу, в андеграунд. «Ви всі якби козли, а я тут самий розумний». І ти йдеш проти течії, проти суспільства і тому подібне. І або суспільство тебе знищує, або людина сама себе знищує. Таке трапляється дуже часто серед музикантів, серед талановитих музикантів. Це такий вибір. Але, я думаю, коли музикант знаходить інструментарій популяризації своїх ідей — це круто. І от «Країна мрій» — це є такий засіб. Він складний, безумовно, але він вартий того, щоб цим займатися.

От у вас з’явилася ідея і ви почали думати про її втілення, чи все вдалося, як було задумано?

Ніколи не вдається зробити так, як ти плануєш. Завжди якась частина твого плану не здійснюється. І тут ще є дві речі, коли ми започатковуємо якусь гарну штуку, ми на енергії ентузіазму це створюємо, і ми в ейфорії, що ми це створили. Потім енергія ентузіазму проходить, а ти це вже створив і треба продовжувати. І от є уже енергія не ентузіазму, а енергія поступової побутової праці. Оце набагато складніше. Започаткувати — добре, а продовжити — це набагато складніше. І тому багато фестивалів не довгочасні, і проектів, гуртів. Багато співаків лише декілька альбомів видають і все. Тому що проходить оця така енергія. Продовжити фестиваль дійсно складно. І коли ти створив, це були одні часи, зараз це інші часи, інша актуальність, інші люди. З одного боку, є багато людей які вже не знають про «Країну мрій», але вони десь чули і для них це вже не є нове. І нема в тебе енергії нового, але тобі знову треба пробивати людську закритість. І це дійсно складно, коли фестивалю або проекту вже за 10 років і цей момент потрібно вирішувати. І вирішувати, знов таки, створенням простору, різними проекціями фестивалю. Тобто, фестиваль — не тільки майданчик літній, а він вже є і зимовий, в нього є вечорниці різні, колективи, які вийшли з «Країни мрій» і вони наші однодумці, вони пропагують «Країну мрій». Є пісня «Країна мрій», яка теж пропагує фестиваль. Отаким чином. Але, дійсно, мені болить, як продовжити фестиваль. Тому що суспільство наше, як я вже казав, поки що стоїть на голові, не на ногах. І коли воно стане на ноги, то буде набагато простіше знайти засоби робити такі фестивалі, тому що вони потребують підпитки. І матеріальної підпитки, в тому числі: від держави, спонсорів чи меценатів. На сьогоднішній день це все дуже-дуже складно. Тим паче, я людина творча і цей світ матеріальний для мене трохи складний. Знайти фінансування, підтримку навіть у мас-медіа, і тому подібне. Як побудувати фестиваль творчо — я знаю, а як матеріалізувати — це вже складніше.

А щодо внутрішнього відчуття, що допомагає не припиняти і продовжувати далі?

Я думаю, що ті люди, які дуже довго роблять якусь одну справу мають три такі риси: наполегливість, відповідальність і, мабуть, мрійність. Тобто, в тебе є якась чітка промальована картинка, ти собі виставляєш цю картинку на горизонт і рухаєшся до неї. Це, як азимут, як стрілка компасу і ти туди просто шуруєш. І, як не дивно, ти втомлюєшся, ти забуваєш, ти засинаєш, ти можеш збитися, трішечки піти не туди і ти бачиш азимут і туди знов шуруєш. Ти, врешті решт, приходиш, може не точно туди, але з похибкою вліво-вправо ти кудись прийдеш. (посміхається) А в тебе багато років пройшло, ти вже забуваєш, що ти йшов, але ти йшов. Ти прийшов, дійсно. Вчора (9 жовтня) я стояв на сцені і згадав, що мріяв з великим оркестром виступати, що це була моя мрія. Що я мріяв бути в красивій сорочці, красиве світло, гарний звук. І ця моя мрія була дуже давня, я скажу, що цій мрії точно за 30 років. Я бачив такі фестивалі «Сан-Ремо», «Сопот», французькі виконавці, Джо Дассен, оркестр Поля Моріа і ще хтось. Фірма виступала і так воно красиво виглядало. Я розумію, що це не основне чим би я хотів займатися, але отак на сцені з оркестром виступити і щоб воно так звучало, я дійсно мріяв. Я колись поставив собі цю задачу і вчора це все реалізувалося, і воно так круто. Ясно, що це було не так як колись, Радянського Союзу вже немає, тих часів вже немає, оркестрів 60-70 років вже немає. Це нові форми, воно вже по-новому звучить, але тим не менше та картинка реалізувалася. І що цікаво, коли в тебе є мрія і ти включаєш свою наполегливість і відповідальність, за мрію ти наче забуваєш. Ти запустив цей приборчик і він працює. Але наполегливість не треба ніколи виключати. І вона тебе приводить до цього результату. Тому що, є люди працьовиті, але вони нікуди не приходять, бо немає цього напрямку. Цей напрямок, мабуть, принциповий.

Які, можливо, молоді не медійні колективи вам подобаються?

Фестиваль «Країна мрій» — це був інструмент, який допомагав мені дізнатися, які є нові колективи. І фестиваль «Рок-Січ». Мені тоді треба було відбирати молоді колективи і я знав, що є нове. «Рок-Січ» — дуже давно вже в пасиві, декілька років, немає можливості. Тому я нового року не чув, я не знаю. На фестиваль «Країна мрій» також, ми кілька років співпрацюємо з «Atlas Weekend» і це вони нам пропонували артистів. І вони пропонували розпіарених артистів, це мас-медійні артисти. Мас-медійні артисти — це, по-перше, далеко не молоді. Є серед них багато хороших артистів, але це ті, яким вже по десятку років, це не молоді артисти, це інша історія. Це молодий маркетинг, скажімо так, це трішечки інша штука. Чи іноді буває, що там нема музики, а є добрий маркетинг. І історія з українською музикою наступна. Зараз схема поламалася трішечки, але вона поки що зберігається. Як з’являється нова музична думка? Наприклад, якийсь колектив в Сіетлі чи в Гетенборзі, чи в Мюнхені, вони придумали якусь нову музику. Це електро-поп чи техно-денс, чи рокобіт. Вони придумали якусь нову музику і починають грати в клубах, є тусовка. Декілька колективів з’явилося, які розробляють цей стиль, вони виступають і стають відомими в своїх колах фанатів (та тусовка вишукана, яка є в цьому місті). Потім цей феномен набуває дуже широкої популярності серед фанатів. Це помічають, так звані, мажори — це рекорд-компанія чи компанія, яка підписує авторські права і тому подібне. Вони це помічають і може пройти кілька років: 1 рік, 5 або 10. Оцей ембріональний період чогось. Потім підписується контракт і починає це робитися світовим брендом. Тоді артист стає світово відомим, проходить 5 років чи скількись і ця музика потрапляє на світове MTV, в інтернет і набирає десятки мільйонів переглядів. Потім цей стиль починають мавпувати в Москві, робити з цього шоу-бізнес чи альтернативний бізнес, але проходять десятки років. І потім з Москви це спускається до нас. І потім починають уже у нас з цього робити шоу-бізнес. Я про що говорю, наприклад, колективи, які на сьогоднішній день модні серед молоді. Рок-музика, нажаль, не модна, за рідкісним виключенням, модний deep house, який розробляється в естраді. Ті, що вважають, що вони грають рок чи поп-рок, розробляють funk. І ті, які вважають себе альтернативними, вони розробляють indie. Оце три слона на яких тримається сучасна музика. І ці три стилі вони дуже архаїчні для світу. Це коли у нас на селі, ми нічого не чули, і ми це почули: о, це клас! Але нічого нового, насправді. Є колективи, які розробляють щось нове, але для тих людей, для яких indie — це супер відкриття. Хоча indie вже існує років 40 в світі, 30 точно. От коли ми тільки поїхали у Францію, там indie було просто по повній програмі. І воно тільки до нас доїхало. І це нарешті! Нарешті українці заграли indie. Але казати, що це «боже ж мой», там такого немає. А є такі колективи, їм уже багато років, наприклад, Гуцул Каліпсо. Вони беруть щось народне таке і змішують з хіп-хопом, з фанком, з регі і тому подібне. І це серйозний європейський продукт. Українці потенційно можуть видати дуже цікавий матеріал музично, а спожити вони його не можуть, нема ринку. І тому це основна проблема, Україна поки що не видає конкурентоспроможного світового продукту. Тому що, для початку потрібен місцевий ринок. Продукт спочатку потрібно пропрацювати на місцевому ринку, а потім експортувати. Так краще. Можна відразу поїхати, але це складно, тому що тобі потрібно мати стартовий імпульс. І з нашим цим прекрасним indie, який дуже відстає від світового, можна, але крім українського тексту він повинен мати якісь ноу-хау світові. І, може бути, коли ми все ж таки вийдемо на світовий ринок, нам треба буде закордоном конкурувати з світовими тенденціями і стати більш сучасними, дуже сучасними. Цей ланцюжок, що нам спускається через Москву, трішечки відходить. Так ми завжди були між двома світами: східним і західним. І коли ми будемо в цьому потоці, в цій річці подій, дійсно можна буде сказати, що в нас молода музика, вона конкретно спроможна в світі. І є багато колективів, які з’являються, але нема ринку внутрішнього, який може це зрозуміти, усвідомити і спожити. І знову ж таки мас-медіа. Є, навіть, такі гурти, які мають своїх фанатів, але не можуть пробитися на радіо. Як завжди: неформат, не актуально і так далі. Чи якісь мають бути альтернативні мас-медіа, які мають підтримувати таку музику. Коротше, як завжди ця естрада, цей мейнстрім він в світі є, але він не такий тотальний, як у нас. Тотальна оця вся штука мусить дати простір для нової музики. Тому що нова музика цей мейнстрім і підживлює. І мейнстрім сам страждає, що не дає цей простір для нової музики. Коли воно запрацює все так, тоді і з’явиться ще більше нової музики, хоча вона є на сьогоднішній день.

А яку музику, не дивлячись ні на які тенденції ви слухаєте і любите багато років?

Я не слухач, я композитор, я не споживають музику. Тобто, шеф-кухар, гранд-шеф не насолоджується своїми стравами чи стравами інших, він їх може просто дегустувати, пробувати, але він по ресторанах не ходить. Точно так і музикант. В мене немає в телефоні і комп’ютері музики. В мене є те, що для роботи. Або якщо мені треба прослухати такі сучасні тенденції, то я сяду і прослухаю. Але я не буду їхати в машині і це слухати. Тому я відрізняюся від людей, які постійно слухають музику. Але вони і не аналізують музику, я аналізую музику і одразу розумію: це те, це те, це звідти прийшло, а оце нове, дійсно, цього не було. Чи я, наприклад, цього не чув: о, виявляється це популярно, а я ще цього не чув, тому що, я мало музики слухаю. Чи навпаки мені треба мало музики слухати, щоб у мене народилася музика всередині.

Вашому гурту вже 30 років, це колосальна дата.

Колосальна, але з іншого боку воно так швидко проходить. Вражає, коли попереду це все. Я собі не думав, що буде 30 років гурту, і стільки років будемо грати. Тим паче, що я 30 років не в шахтах працював, дуже багато різноманітного задоволення. Тобто, я ще й людина різноманітна і мені класно, що я і на баяні граю, і на трубі, є фестиваль, є оркестр, є там джаз і це все. І ти не втомлюєшся, нема рутинної роботи, не було рутини взагалі. Ще Франція була, радянський період. І нам ще повезло, що за радянських часів ми не зазнали якогось пресинга, якраз ми виникли, коли заборону зняли з музики. Там певні були залишки заборони, але це було навіть смішно. Це вже, коли валилася система. Я ще застав ці радянські рудименти, але вони не зашкодили ні мені, ні колективу.

Але ваш музичний смак більше закордоном формувався, ви вже тоді знали закордонні тенденції, так?

Це моє покоління, в принципі, якраз відрізняється від інших, навіть молодих поколінь тим, що настільки і ця радянська музика, і цей фільтр були настільки жахливими. Тобто, дуже мало чого доброго було в Радянському Союзі, і воно селекціонювалося, чавилося і не дуже добре це все менеджувалося. За виключенням кількох естрадних виконавців, які дозволялися, які не співали постійно про партію і комсомол, які нормальні пісні співали. Це все була селекція Радянського Союзу. Рок музика відставала, були тільки ВІА. Серед них було декілька непоганих, але вони були вимушені співпрацювати з Радянським Союзом. Я про що кажу, що я як музикант, як естет взагалі не сприймав усю цю радянську музику. І коли до нас дійшла західна музика, ще відбувся феномен цікавий, те що до нас доходило — це було найкраще із західного світу, реально найкраще. Коли я врешті решт поїхав до Франції, я почув, що там багато поганої музики. Але ми чули тільки найкращу. Ти харчуєшся тільки найкращим творчим продуктом. І вийшла така селекція, що моє покоління виросло на реально красній музиці. Ми слухали тільки класну музику. І ми плекали свій стиль, свій смак і гарний смак викарбувався просто. Потім, відповідно тим взірцям, ти граєш якусь музику, базуєшся на найкращому світовому продукті. І воно виходить просто якісніше. А потім пішла плеяда «Ласковый май» и потім це зіпсований «руский рок», і ця вся історія, яка з Росії пішла до нас. І люди почали в цьому світі жити і опустилася планка дуже сильно. Така специфічна була ситуація, що піднялася серйозно планка, був найкращий рок, просто генії, ми слухали тільки геніїв. А от у Франції я включав телевізор і там теж повно різного, і на сценах повно різного. Не обов’язково там все якісне. І ти в цьому там живеш. Середній рівень більший ніж у нас і до сих пір, звичайно. Але тим не менше, от такий феномен. І я розумію, що сучасним виконавцям і складніше з одного боку, а з іншого боку і краще, бо є вже доступ до інформації. Якщо ти вже маєш внутрішнє відчуття смаку, то в тебе через інтернет доступ до всього самого прекрасного. Але з іншого боку, ти занурюєшся в цю кількість інформації і ти просто тонеш в цій інформації, і ти втомлюєшся. А тоді для нас було просто, для нас привезли з десяток класних колективів. Відразу хтось відселекціонував, привезли ці вініли моряки через Мурманськ, вони дійшли, я у маленькому містечку був і в нас було декілька фанатів, які розбиралися. Вони казали: «цей новий альбом Pink Floyd — це шедевр». І ти слухаєш, ти молодий, ти дитина, і так це шедевр. Тебе не обманули. А на сьогоднішній день, вийшов якийсь поп-продукт, і молодій людині, років 17, йому кажуть: «це шедевр». Він слухає, потім через 2 роки цей шедевр всі забули. А йому вже мозок полірнули і потім йому треба перелаштовуватися. А на мій вже сформований мозок ці «Ласкавиє маї» вже впливу не мали. І на сьогоднішній день, коли з’являється поп-продукт, я розумію, що це гоніво. Навіть світові бренди сучасні, я розумію, що це попс. Тобто, воно має вигляд року, все класно, але це попс, це поп-культура, яка не має в собі цієї ідеї.

Але раніше, мені здається, музика більш мала ціну через недоступність, треба було діставати. А зараз через доступність вона обезцінилась.

Так, інша ситуація. І, дійсно, на сьогоднішній день виживають ті, хто вміють цими потоками керувати, хто в них розбирається. Айтішники. Хто має в команді айтішників. Якщо чесно визнати, хто вистрілив в сучасній музиці і в українській? Ті, хто має в команді айтішників. Це не є добре, це не є погано, просто специфіка часу. Айті дійсно рулить на сьогоднішній день. Як воно буде завтра, ми не знаємо. З цим треба дружити, але з іншого боку треба розуміти, що ми теж є жертвами цих інструментів. Тобто, хто до нас може достукатися через мобільники та комп’ютери, той і володіє нашою увагою і нашим смаком. Але воно завжди було так, що той хто має активну позицію, той з допомогою телефона собі знаходить прекрасні штуки, а все решта відкидає. Так що треба бути самим собою, прагнути найкращого і триматися свого. (посміхається)

І наостанок, якби була можливість донести людям одну фразу, що би сказали?

Люди, будьте собою, будьте щасливі і тримайтеся свого.

Автор: Аліна Миронова

Фото: з архіву гурту

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *