Музичне досьє: Сергій Мартинюк

Гурт Фіолет існує з 2009 і за роки своєї творчої діяльності створено чимало хітових пісень, записано декілька альбомів та знято десяток кліпів. Гурт регулярно відвідує з концертами міста України. Так, зараз Фіолет у #нірванабудетур. Перед концертом у Дніпрі ми збирали музичне досьє на Фіолет та фронтмена Сергія Мартинюка.

Скільки років займаєтесь музикою?

Музикою я займався по-різному. 3 2006 року, як організатор концертів у місті Луцьку та менеджер кількох груп. А з 2009 року я займаюся уже безпосередньо музичною діяльністю. Хоча продовжую вже 11 років фестиваль «Бандерштат» на Волині робити. Поєдную і творчу діяльність і організаційну. Тому, вже сумарно понад 10 років музика з мого життя не виходить. (посміхається)

Чи є у вас музична освіта?

Ні, я навчався на політолога. Займався багато років громадсько-політичною діяльністю. Поки в один момент раптово, навіть для самого себе, не перекваліфікувався на мінімального рок-н-рольщика. (посміхається) І життя пішло зовсім іншим напрямом.

Якими інструментами володієте?

Досконало я жодним інструментом не володію, але так можу трошки на гітарі пограти, трошки на клавішах, на барабанах сісти пограти. Але це радше для концертів дома найріднішим людям, для апробації нових пісень.

Розкажіть в декількох словах про кожного учасника вашого гурту.

Цього року у нас повністю змінився склад, в травні, після цього ще раз змінився басист. Наразі, гурт Фіолет виглядає таким чином. На гітарі у нас грає Максим Міщенко. Макс сам родом з Херсону, до цього більше 10 років він грав у відомій українській групі Ролікс. Група припинила діяльність свою, Макс переїхав до Києва, і власне опинився в Фіолеті. На барабанах у нас грає Антон Панфілов, родом з Донецька, він до цього грав у команді My Versal, в різних панк і хардкор командах Донецька, трошки в Riffmaster — київський проект Андрія Антоненко — з відомої колись альтернативної команди Death Machine. І Саша Колінько — бас гітарист, який грав в кількох інді-проектах київських. Це, власне, музичний склад. В нас ще є, само собою, ціла тусовка навколо гурту Фіолет: це тру fioletfamily, це наш менеджмент, це піарщики, наші фотографи і це рівноцінна частина команди для мене, як і музиканти.

Кількість альбомів та пісень.

Ого… Повноцінних студійних альбомів у нас 4. Є кілька живих альбомів, є кілька акустичних ЕР, є сингли. Є ще мій сольний проект, де 5 альбомів. Отаке, за 8 років трошки наплодив. (посміхається) Але точної кількості пісень не можу сказати. Але хотілося б порахувати, взнати.

Якщо виділяти основні емоції та почуття, які хочете передати слухачам зі сцени. Що це буде?

Для мене є дві основоположні речі, на які ми акцентуємо увагу у нашій творчості. Перше — це любовна лірика, як така. Я займаю чітку позицію якусь життєво-філософську, що все навколо дуже минуще. Минущі політичні партії, уряди та все інше, а те, що нас робить людьми — любов. І любов, власне, не тільки до коханих, а до своєї улюбленої справи, любов до своєї країни, любов до рідних, до свого міста і так далі. Те, що нас робить людьми, кінець кінцем. Це перша така річ основоположна, якій ми суттєву частину пісень присвячуємо. Інша — це соціальна активність, як така. Тобто ми були командою, яка всі ці роки займала активну громадську позицію, відносно процесів в Україні, відносно тих міст, де ми раніше базувалися, це був Луцьк на Волині, тепер це Київ. Ми намагаємося долучатися і до благодійних різних проектів, при чому, робимо це свідомо. Наприклад, у цьому турі ми збираємо гроші і різні речі для сирітського будинку «Чебурашка» на Київщині, у містечку Рокитне. Для мене це дуже важливо. Тому що в цій країні музиканти давно виконують функцію не просто сценічних співаків, танцюристів і бозна-кого, а ще й виконують функцію моральних авторитетів. Тому що політики дискредитували себе вже давно. І дуже часто пересічна молода людина набагато більше покладається на думку свого кумира музиканта. Тому, ми це розуміємо і так як у нас переважна більшість аудиторії — це підростаюче покоління, це ідеальний час щоби якісь цінності пропагувати і прививати. (посміхається)

Якраз стосовно портрету вашого слухача.

Він змінювався з часом. Якщо в перші роки нашого існування віковий ценз, наприклад, складав 14-18, то зараз це в середньому 20-30. Це студенти переважно. Серед них дуже багато дівчат студенток філфаків. Серед них ще значна кількість тих, хто пробує вірші писати. Я постійно з цим стикаюсь, отримую десятки цих листів з віршами. Ніби я якийсь літературний критик чи експерт і можу це оцінити якось сповна. (сміється) Нажаль, не можу. Тому я кажу: я не розбираюся, ніби звучить мило, няшно. Жіноча поезія, як жіноча поезія. Це я зараз не сексистсько говорю. (посміхається) Бо я відчуваю, коли чоловік написав вірш, і зовсім інший характер, коли жінка пише вірш. Це переважно дівчата, на 65-70 відсотків. Хоча за останні кілька років, коли наша музика стала значно важчою, то кількість хлопців на концертах збільшилася. На останніх концертах навіть слеми спостерігалися. Ми починали із зовсім лайтового поп-року і зараз все більше й більше до альтернативи тяжіємо. (посміхається) Гурт проходить якусь таку еволюцію. Я не знаю, куди він нас заведе, цей шлях. Але мені, як мінімум, приємно за цим всім спостерігати і розуміти, що ми виходимо з зони комфорту, як не як.

Пригадуєте, мінімум і максимум, який збирали на концертах?

Максимум, який збирали на сольних концертах — це близько тисячі людей в києвському «Sentrum» минулого року. Я точної цифри не пам’ятаю. А мінімум, я добре пам’ятаю наші перші концерти, найперший тур в 2012 році, якщо такі серйозні концерти сольні згадати. Ми видали перший альбом «Rock’n’love». І поїхали з концертами. Тоді в Дніпрі ми грали у «Арт-Квартирі», було норм. Але були концерти, де приходило по 30-40 людей, бо ми приїжджали на Схід України. Група з Луцька і в нас там було пару шанувальників, які бачили нас на фестивалях на Західній Україні. Але це постійно пропорційно збільшувалося. На Сході трохи важче збирати україномовною музикою людей, на мій погляд. І так само можна спостерігати, що російськомовна музика на Заході України збирає дуже мало людей. Якщо Bahroma тут назбирає одну кількість людей, то на Заході на них дуже паршиво ходять. Хоча я жодних упереджень з приводу цього не маю, але така тенденція є. Але, чесно кажучи, 30 людей чи 950, не має значення. Ми ніколи не були групою, яка відбуває концерти. Бо, по-перше, я за ці 8 років не втомився співати свої пісні. Кожен раз, коли я їх співаю, я історії по-іншому перепроживаю. Тому, в мене не виходить автоматично відбувати концерти. І мені старші музиканти розповідали, що інколи їм доводилося грати концерти для одного офіціанта в барі. Мій екс-басист Андрій Олексюк розказував, що з групою якось приїхав в Харків, в клуб «Агата» і там в залі був один офіціант, і потім якийсь п’яний безхатченко прийшов чаю попросити. (сміється) І, каже, це двоє людей для яких ми грали концерт 1,5 годинний. Я кажу: і що вривались, Андрюха? Каже: вривались, а що робити. Тому в нас ще все не так сумно було на початках. (сміється)

Автор: Аліна Миронова

Фото: Міха Кісенко

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *