Фіолет: «В музиці важливо бути собою»

Гурт Фіолет зараз знаходиться у турі #нірванабудетур. Всі міста України вже позаду, але ще залишився головний концерт у столичному клубі «Sentrum», який відбудеться 9 грудня.

Перед концертом у Дніпрі ми поспілкувалися з лідером гурту Сергієм Мартинюком про його музичні вподобання, життєві цінності та сценічні почуття.

Коли Ви створювали гурт у вас було бачення, як він повинен виглядати і до чого прагнете прийти? Чи співпало це з тим, що маєте зараз?

Починали ми взагалі без якихось амбіцій. Я просто попросив басиста гурту, в якому я був менеджером, підшукати мені молодого гітариста, щоб я мав можливість якусь кількість своїх віршів на музику покласти. Наші перші виступи були в бібліотеках, взагалі, на різних літературних тусовках. Я добре пам’ятаю, як в юнацькій бібліотеці якийсь хлопчик читав про 33 види мастурбації, які він спробував за життя. І ми після цього співали якісь милі пісні про любов. (сміється) І ніхто перед собою ніяких цілей не ставив. Потім за кілька місяців якось зібрався весь склад. 1 жовтня у Міжнародний день музики, я пам’ятаю добре цей день, це був 2009 рік, ми в Луцьку відіграли перший концерт. А вже за кілька місяців розігрівали Бумбокс у тисячному залі у Луцьку. Це для нас була в деякій мірі переломна точка. Тому що підійшли музиканти Бумбоксу, нормально так пореспектували. Зрозуміло, що ми були молодою командою і ще рухатись й рухатись, мені зараз ще рухатись й рухатись. Тоді це для нас було значимо. І після того пішли фести, пішло все і з кожним роком зростали амбіції, зростав рівень відповідальності до якості записів, до студій, де ми працювали, до кліпів, до концертних шоу і так далі. І десь на другий-третій рік існування Фіолету, я зрозумів, що хочу з цим життя пов’язати. Я зараз для себе розумію, що це справа мого життя, я буду до кінця йти. Максимально скільки зможу покладу на це зусиль, здоров’я, ресурсів і всього іншого. І приємно, що з кожним роком кількість людей на концертах, ротацій на радіо росте й росте. Так, що ти вже не докладаєш таких натужних зусиль. Більше пишеш музику, а воно автоматично якось саме приходить. Квоти не квоти, а ми чуємо себе постійно по радіо, коли їдемо в дорозі. Хоча ми цього, навіть, не знаємо, ми видаємо пісню і все.

А що взагалі найважче на творчому шляху? З чим найчастіше вам доводиться боротися?

Якщо чесно, так особисто сказати, то більше мені проблеми складають мої очікування від чогось і коли ці очікування не виправдовуються. Коли ти від туру одного очікуєш, а приходить менше людей — це ніяк не свідчить про якість концертів і так далі. Ти порівнюєш з колегами і розумієш, що в них не краще й не гірше, щоб розуміти тенденцію на ринку. Бо не можеш ти існувати окремо від ринку, якщо ти не Олег Винник. (сміється) Три «Палаци Спорту» збирати в Києві аншлагові. Мені хочеться легкості. Мені не вистачає трошки, бо я внутрішньо перфекціоніст: багато від себе вимагаю, від людей навколо. І коли так себе женеш, то втрачаєш смак, кайф від процесу, від творчості, як такої. Тому що апетит росте, ти хочеш більших залів, більших рекламних бюджетів, більших сцен фестивальних і так далі. І я зараз вчуся. Мені виповнюється 30 років, в мене, мабуть, скоро криза середнього віку вже почнеться, це дуже стрьомний період в житті кожного чоловіка. І я хочу до цього часу навчитися елементарного — цінувати те, що я маю: від особистого починаючи до музичного. Бо не все так погано, як я інколи собі малюю в голові. І вже від цього включати режим дзену і вільніше, легше рухатися на майбутнє. Як кажуть, що коли ти чогось дуже хочеш — треба це трошки відпустити і тоді воно до тебе прийде. Я ще так сильно хочу це, що інколи відштовхую. (сміється)

А чи легко вам в музичного плані знаходити однодумців?

В плані музикантів?

Так.

Так сталося, що хлопцям нового складу довелося вивчити всю творчість Фіолету за півроку. Тобто вони, як мінімум, вчили 30 чи 40 пісень, все, що ми грали на літніх фестах, на файних заходах, на всьому іншому. І плюс, до туру готувалися. Тому кожен з різними смаками: хтось слухає метал, хтось інді-музику, я хоча й меломан, але вся моя юність пройшла під знаком панк-року. Я не уявляю, чому, коли я почав займатися музикою, ми почали робити гітарну поп-музику. Але я не міг цьому перечити, якщо з тебе така музика йде. Я не хотів кон’юктурно робити: от, якщо ти душею панк — ти маєш панк робити. Виходить така музика, яка виходить. Мені здається, фішка музики в щирості. Зараз воно трошки зміщується в іншому напрямку. Але можу сказати про музикантів, що навіть коли ми з чимось не згодні, ми завжди знайдемо компроміс. Зараз в новому колективі все дуже просто, правильний плюралізм думок. Немає ніякої авторитарності, що «я так сказав» і так далі. Якщо хтось щось не хоче грати, ми шукаємо іншу партію. Кінець кінцем доходимо до того, що подобається всім.

А якщо порівнювати вас на сцені і в житті, у чому різниця?

Мене особисто? Я не знаю… Мені здається, я такий самий імпульсивний як на сцені, так і в житті. Просто різні періоди бувають. Я раніше ніколи не думав, що я буду так домівку цінувати. Я всю свою юність провів у дорозі, в мандрах автостопом, фестивалях, якихось тусовках. А зараз для мене немає більшого кайфу, окрім власне сценічного кайфу, це повернутися після цього додому, обійняти дружину свою і просто відпочивати лежати, з собакою гуляти, читати книжки, фільми дивитися. Це для мене дуже важливо. А ще я трохи цинічний по життю. Набагато цинічніший, ніж в піснях своїх. Тому що потрібно більше такого чистого, світлого віддавати пісням, а вже для життя трошки менше лишається. Таке. (сміється)

А коли і чому виникла необхідність сольного проекту?

Це, взагалі, в 2012 році була якась така частина пісень, які із різних причин в Фіолет не входили. Я подумав, що не хочеться, щоб вони лежали. І ми з нашим тодішнім гітаристом Кольою Тимощуком зібралися у нього на кухні, в спальні і записали альбом. Я цей альбом не планував видавати. Я хотів під Новий рік, у свою днюху, щоб не чекати від людей подарунки, сам розіслати друзям цей альбом. Але його послухала наш менеджер Марина і сказала: «Та це прекрасний альбом, давайте його викладемо в інтернет, хай люди собі слухають». Ми й виклали. Потім знайшлися організатори, які зробили нам тур для сольного проекту. І кожного року, 28 грудня, я викладав сольний альбом, це вже стало традицією. Та й так. Там що хочеш було: дуже багато колаборацій, від акустики до драм-н-бейсу, дабстепу, тріп-хопу, з різними музикантами, по-різному записано, на студіях, десь вдома. Мені сама фішка була дома писати лоу-файний звук такий і це було класно. Ти чуєш згори сусідів, збоку гітарку прописуєш, вони ще ритмічно десь кричать. Якщо вслухатися, то десь вловлюєш на задньому плані за своїми співами і це дуже атмосферно, по-чесному. Мені ця чесність в музиці завжди подобалась, неприлизаність така.

А що для вас найважливіше в музиці?

Мені після 10 років заняття музикою важливо бути у музиці собою — це не надягати на себе маски, тренди, які тобі абсолютно не підходять, в які ти не вписуєшся. Мені здається, люди відчувають цю фальш, ці намагання зайвий раз хайпанутися, вписатися в модні тенденції. І за цим всім губиться твоя самобутність. Я найбільше цього боюся, є такий діалектичний вислів, «зійти на манівці», неправильні такі шляхи життєві. І те що ми зараз шукаємо, хтось каже: «Чувак, ви співаєте ліричні пісні, а зараз почалися скріми та слеми на концертах, в тебе ірокез з’явився. Що відбувається?!» Але хто мене давно знає, той розуміє, що нема такого, що я хочу більше рокером виглядати. Я все життя таким був. Я з 9 класу слухав панк-рок, мошився на хардкор концертах і я на своєму місці, і зараз я на своєму місці, якби там не було. І я хочу, щоб так все і зберігалося, щоб як би там не розвивався гурт, полярність, щоб ми завжди залишалися самими собою, простими доступними людьми. Такими, як був Андрюха Скрябін. Я кілька разів запрошував його на «Бандерштат», це взагалі один із найпростіших людей в плані спілкування, хоча і легенда української музики іще з 90-х і так далі. Це мене найбільше в ньому надихало і підкупало. Така простота життєва.

А без чого не уявляєте свій гурт?

Без себе. (сміється) Без інших музикантів, з якими 7 років програв, виявляється уявляю. Насправді, не уявляю, щоб я десь двинув ноги, а хтось замість мене вийшов і мої пісні-історії співав. Я хлопців попереджаю, що не дай бог! (посміхається)

А що вважаєте визначальною рисою Фіолету?

Я не знаю, хіба я можу таке про себе розказувати? Про це можуть тільки музичні критики та шанувальники говорити. Я можу тільки аналізувати те, що пишуть. Завжди відзначають і пишуть про дуже осмислені тексти. Я не знаю, з чим це пов’язано, чи з тим, що я все життя окрім пісень багато віршів писав, прозу. У наступному році роман мій дебютний виходить. Можливо, тому. Але я не акцентую на тому увагу, бо ніколи не вважав, що текст в піснях має домінувати над музикою. Навпаки, абсолютно. Само собою, все має бути гармонійно, бо не може бути так, що хороша музика, а текст ні про що. Для чого тоді текст? Тоді можно пост-рок грати без вокаліста, але не затуляти діри простим набором слів, як часто в поп-музиці такій тривіально дешевій буває. А так, не знаю, не мені про це судити.

А чи змінюється з роками суттєво ваш музичний смак? Чи ви так само любите ту музику і гурти, як раніше?

Зараз ще більше люблю те, що любив раніше, бо останнім часом мало нової музики торкає, а все більше вертаюся до коренів. Все частіше слухаю. Ну, що там у Sex Pistols, один альбом і по музичним міркам — це треш. Я не кажу, що це не музика, але в тому плані, що ти вже багато зрозумів про музику, то це все просто і так далі. Панк-рок я ніколи не сприймав, як суто музичний феномен. Я його сприймав, як оду юнацькому бунтарству всередині. І, пофіг, 30 тобі чи 45, діти у тебе, бізнес і все інше — ти всеодно маєш зберігати в собі отой дух такої малесенької життєвої революційності. Панк-рок — саме про це. Я все більше його зараз слухаю. І, при чому, я не перестав слухати Земфіру, завдяки якій я свою першу пісню написав. Я слухаю і джаз, і електронну, і поп-музику. Frank Sinatra — один із моїх улюблених співаків. Зрозуміло, що традиційний американський поп — це не російський поп. Там зовсім інші традиції, навколо джазові, навколо блюзові, там смак, фірма. Одна з моїх улюблених груп, взагалі, Кровосток. Я не пропускаю жодного їх концерту в Україні, виступаю часом в їхніх футболках. Наші фани просто казяться з цього: «Як ти пишеш такі пісні і слухаєш Кровосток? Що відбувається взагалі?!» (сміється) Я декілька разів виходив у футболці з перевернутим православним хрестом і це декого дуже зачіпало.

І наостанок, якби у вас була можливість донести до людей всього одну фразу, що би сказали?

Блін… Оце грузілово. (сміється) Я не знаю, що сказати. Я не якийсь Фрідріх Ніцше, щоб мене на цитати розривати. (посміхається) Колись, коли live journal був популярний дуже, я вів блог і він у мене називався «Вмри, але живи». (посміхається) Це така парадоксальна фраза, але я її тут залишу для вас. Хай кожен її зрозуміє по-своєму.

Автор: Аліна Миронова

Фото: Міха Кісенко

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *