Брати Гадюкіни: «В нас нема конкурентів»

Легендарний та фундаментальний для української рок-музики гурт «Брати Гадюкіни», що цього року святкує 30-річчя, роздав рок-н-рол у Дніпрі. Музиканти подарували дніпровським шанувальникам свої хіти та презентували пісні з нового альбому «Сміх і Гріх».

Перед концертом ми поспілкувалися з Ігором Мельничуком, Михайлом Лундіним та Павлом Крахмальовим про складні та прості етапи творчості, популярність та сучасну українську музику.

Ваш творчий шлях навряд чи можна назвати легким, але ви продовжуєте займатися музикою. Що мотивує продовжувати це непросте діло?

Ігор Мельничук (бас, спів): Я без перебільшення відчуваю себе і «Гадюкіних» частиною історії України. Тому що ми почали грати навіть раніше, ніж прийшла Незалежність.

Михайло Лундін (бубни, спів): Без пафосу.

Ігор Мельничук: Нам і зараз є що сказати і що заспівати. Звичайно, є купа молодих, які мають свою дорогу. Ми не заважаєм їм, а вони – нам.

Якраз на вашій музиці виховувалося багато сучасних українських музикантів. А на якій музиці виховувалися ви?

Михайло Лундін: На заграничній. (сміються)

Павло Крахмальов (клавіші, спів): На днях буде оприлюднена пісня з нашого нового альбому «Сміх і Гріх», яка має назву «Франкенштейн/Oh My Love». В ній буде глобальна відповідь на це питання. І слухачі, і глядачі відчують той обсяг музики, на якій формувався наш світогляд. (сміється)

Михайло Лундін: Наші вкусові качєства. (посміхається)

Ігор Мельничук: На чому? Звичайно, не на естраді СРСР, хоча там були цікаві, яскраві персонажі. Слухали класику: Rolling Stones, Led Zeppelin… Можемо до ранку перераховувати. Особливо Міша у нас меломан.

Михайло Лундін: Навіть, Justin Biber. (сміються)

Павло Крахмальов: Я не знаю, хто це такий. Біберку знаю. (сміється)

Ігор Мельничук: Що, не знаєш, хто такий бобер? Юстин Бобер. (сміються) Виховувалися всі в одному садочку, скажемо так.

А скільки часу пройшло зі створення гурту до формування вашого стилю та першої популярності?

Ігор Мельничук: Та він до сих пір триває.

Михайло Лундін: Воно нескінченне.

Павло Крахмальов: То такі нюанси, які тут памятаю, а тут не памятаю.

Ігор Мельничук: Я ниряти не буду, бо у мене горло болить. (сміються)

А памятаєте той ранок, коли ви прокинулися популярними?

Павло Крахмальов: А ми ніколи не були непопулярними. (сміється)

Михайло Лундін: Ми вже були популярні, коли назвалися «Брати Гадюкіни». (посміхається)

Ігор Мельничук: Особисто я відчув це на фестивалі «Червона руту». Ми не їхали туди ні за якими преміями, просто хотіли пограти музику. Але після виступу в нас трапилась маса інтервю, нас багато фотографували. Було незвично, і ми спочатку тікали. (посміхаються) Думали, може нас міліція фотографує… Як на мене, це був несподіваний момент. Тому що ми не заради нього починали грати музику. Це був 89-й рік.

А коли створювали гурт, було якесь бачення майбутнього?

Михайло Лундін: Нічого ми в майбутньому не бачили, ми просто хотіли грати. Хто міг, той «сочіняв».

Павло Крахмальов: Хто не міг, той грав.

Михайло Лундін: Хто не грав, той носив. (сміються) «Гадюкіни» — це сімя.

Ігор Мельничук: Як кажуть: «Влізти в бійку, а там подивимось!. Тоді ще не було ніяких шоу-бізнесів.

А з якими складнощами на шляху стикалися найчастіше?

Ігор Мельничук: Ви краще спитайте, з якими полегшеннями ми стикалися… (посміхається)

Михайло Лундін: Насправді, ваше перше питання було про те, що «путь тєрніст». Назвіть хоч одного артиста, в якого все легко виходило?

Ігор Мельничук: Бібер, я думаю. (сміються)

Михайло Лундін: Бо ми його не знаєм, на нього і натякаєм! Насправді, все складно. Тим більше у нас в країні. Але складнощі надають наснаги і створюють якийсь спортивний інтерес, щоб їх подолати.

Ігор Мельничук: Після чого виникнуть ще більші. (сміється)

Михайло Лундін: Знаєте, є такий вислів: «Бог дає нам стільки, скільки ми можемо витримати».

Як вважаєте, є в українській рок-спільноті «конкуренція» — подібна тій, що існує у поп-спільноті?

Михайло Лундін: Звичайно, є. А як без конкуренції? Заздрість ще є.

Ігор Мельничук: Особисто я вважаю, що в нас нема конкурентів. Десь є заздрість з боку колег по сцені, мабуть. В принципі, це все публіка вирішує. Чи прийде на твій концерт 10 чоловік, чи 10 тисяч. І тут нема чому заздрити. Треба робити висновки. Або зав’язуй з цією справою, або щось змінюй.

Михайло Лундін: Але якщо тобі квіти подарували, а йому ні, то неприємно.

Ігор Мельничук: Нам квіти не дарують, на щастя. (сміються)

А що вам не подобається в сучасній українській музиці? Що хотілось би змінити?

Ігор Мельничук: Та все прекрасно.

Михайло Лундін: Я можу сказати зі свого боку, що вся та нова українська музика дуже відносно українська. Подивився випадково національний відбір на «Євробачення». Переміг хлопець, який добре знає англійську, йому файну аранжировку зробили, під Джорджа Майкла чи ще щось… В нас були й будуть голосисті хлопці і дівчата. Але, як то кажуть, «тіряєтся ніть».

Ігор Мельничук: Але, наприклад, та сама ONUKA добре міксує народні мотиви та електроніку. Я особисто люблю електроніку. І не вважаю, що все воно повинне буте українське. Є загальносвітова музика.

Михайло Лундін: Так, але ти чуєш, коли співає англієць, а коли нєгр.

Ігор Мельничук: Мені здається, зараз кордони розмиваються. І пісня може бути просто хороша або погана.

Михайло Лундін: Тішить, що по радіо зараз все більше чутно хороших виконавців.

Ігор Мельничук: Україна мене тішить, однозначно. Єдине, деколи вухо ріжуть тексти пісень українською. Відчувається, що це створюють російськомовні люди, а потім штучно перекладають на українську. Думаю, треба, щоб трохи часу минуло для всього цього…Знаєте, я сьогодні вичитав: кожного року в світі оприлюднюється більше 8 мільйонів пісень. Тому, якщо Україна, умовно, напише свої 100 тисяч, якість текстів стане більш досконалою. Наприклад, Михайло Бродський казав, що можна день витратити на одне слово, щоб його вкласти так, як потрібно.

Михайло Лундін: Треба вкладати душу, дихання в слово.

Зараз будь-хто може заявити про себе в Інтернеті. Чи не вважаєте ви, що у звязку з цим стало більше неякісної музики?

Павло Крахмальов: Не бачу в цьому нічого поганого. Інтернет – це сьогодення. Без цього важко уявити сучасну реальність. Воно існує і розвивається шаленими темпами. Значить воно потрібно.

Ігор Мельничук: А де в телевізорі заявити? На М1 чи що? Я нічого не маю проти каналу М1, але у них якийсь свій «формат». Тому інтернет, власне, і рятує різнобарвних музикантів, які в телевізорі підпадають під категорію «неформат». І це добре, може, так і стають зірками сьогодні. Мені здається, власне, інтернет — це та дорога, по якій треба йти.

Михайло Лундін: Там зараз менше диктату та умовностей.

Павло Крохмальов: Інтернет сам по собі відсіює твій брак.

З ким із музикантів ви би хотіли зробити якусь спільну роботу?

Ігор Мельничук: Мабуть, з Rolling Stones пограв би. (посміхається) Багато є музикантів… Але, розумієте: «близькі далеко, далекі близько». Ось, наприклад, нещодавно ми зробили пісню «Гострі ножі» з гуртом «ТНМК». Подібні колаборації — це добре. Йде змішування енергій, стилів.

Михайло Лундін: Це, в принципі, вже не музика, а колаборація особистостей. І це дуже актуально і важливо. Це цікаво. А що цікаво — то приємно.

От ви казали, що радили б молодим музикантам більше звертати увагу на тексти. А що ще можете порадити?

Ігор Мельничук: Ми всі, в принципі, в якійсь мірі «самоучки». Я вчився грати на бас-гітарі раніше, ніж взяв в руки контрабас, щоб вчитись у музичних закладах… Зараз рівень музикантів дуже високий. Знову ж, чому? З’явився Інтернет. Можна подивитися, як та чи інша людина грає, є маса шкіл, уроків. Сучасні українські музиканти можуть грати на світовому рівні. В наш час дотягнутися до прекрасного було набагато складніше… Тому радити молодим музикантам немає чого, тому що вони все роблять правильно. Знову ж, вертаючись до текстів. Має свій мільйон пісень написатись українською, після чого вони стануть набагато ближче до ідеалу.

А який період вашої творчості, альбом або пісню ви вважаєте найбільш вдалими, успішними?

Павло Крахмальов: Всі альбоми.

Михайло Лундін: Всі альбоми — це «вєхи жизні». (посміхається) Кожна пісня – це емоція, думка. Вони ж як діти – усіх любиш однаково.

Ігор Мельничук: Це так, але я вважаю, чуваки, що перший альбом «Всьо Чотко!» був проривом. Без зайвої скромності. Потім кожен альбом ми робили по-іншому. Не спеціально і, в якійсь мірі, спеціально, щоб на місці не топтатися.

А якби у вас була можливість донести людям всього одну фразу, що би сказали?

Михайло Лундін: Миру і щастя!

Ігор Мельничук: Вірте в Україну!

Павло Крахмальов: Все буде чотко!

Автор: Аліна Миронова

Фото: Міха Кісенко

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *