Антін Мухарський: «Коли починаєш казати правду весь світ обурюється, але тобі стає легше»

Антін Мухарський — український актор, телеведучий, письменник та музикант. У Дніпрі він презентував свій ілюстрований альманах «Національна ідея модерної України». А також свою музичну програму привіз Орест Лютий. Після презентації книги ми поговорили з Антіном Мухарським про Ореста Лютого, українське суспільство та проблеми у ньому.

Ось ви сказала, що пішли з театру, бо зрозуміли, що це не ваше.

Так.

На телебаченні також не вдалося себе знайти.

Ні, вдалося якраз себе знайти. В мене успішна кар’єра в театрі і на телебаченні, якщо пам’ятаєте. На початку 2000-х я не злазив з екранів. Тому я знайшов себе усюди. Всюди, куди я приходжу, я досягаю певного результату. Але я розумію, що це не те, чим би я хотів займатися все життя. Тобто, це або заробляння грошей… Телебачення це було заробляння грошей. І я за 6-7 років активної співпраці з телебаченням, можна сказати, забезпечив себе на все життя. Те, що середній людині з головою вистачить, мені більше не треба. Я веду достатньо аскетичний спосіб життя. Але це все були форми пошуку себе. Тобто це пошук себе, того чим ти хочеш займатися.

Ось я й хотіла запитати чи в проекті Орест Лютий ви себе знайшли?

Так, знайшов. Частину себе я знайшов і це щирий проект. Тому що він вигуркнув несподівано після одного випадку в Одесі. Я вів корпоратив багатий і там була людина, яка спілкувалася українською мовою, спікер партії Регіонів Олійник. Він зараз втікач, втік в Росію, а тоді він активно співпрацював з партією Регіонів. Він встав, проголосив промову українською мовою. Я теж звернувся до нього українською мовою і пішов за лаштунки. І тут до мене підбігає така тьотька в стразах, з такими губами накачаннами: «Так, чтобы вы никогда, слышите, никогда не разговаривали здесь на этой собачей мове. Тут в зале святой Агафангел, жена президента с сыновьями, а вы на этой мове, как мы после этого в глаза людям смотреть будем?». І тоді я став, як помідор херсонський. І тоді в Одесі в 2011 році я познайомився з Орестом Лютим, я зрозумів, що це війна, війна на моєму особистому фронті. Коли я в своїй країні не можу собі дозволити розмовляти українською мовою. Я рускоязичний киянин, який приїхав в Одесу, поговорив українською і отримав всю ту міру ненависті до України. Я завжди граю на полі слабшого. Тобто, українське зараз в Україні слабше. І я завжди у футболі вболіваю за слабшу команду, коли вони виграють – це таке піднесення, це такий клас, кайф. І тому це мій свідомий вибір. Я вважаю, що українство – це свідомий вибір людини. Українцями не народжуються, ними ще потрібно стати. Тому що все у країні зараз промовляє проти українства. Музика російська, серіали російські. Все хоче, щоб ти став гібридним українцем, рускоговорящим населением. Сама форма «рускоговорящее население» — ти не росіянин, не українець. «Население» — без визначень якихось. Тому на мою думку, єдиним маркером є мова. Я примусив себе перейти на українську, вибрати українську ідею, український бік. (посміхається) Тобто, це мій свідомий вибір – Україна і українство, через що в моєму особистому житті сталися якісь трагедії, драми і так далі. Тобто, я розумію, як важко українцям виживати в своїй країні, як важко бути українцем, все проти тебе.

Ідея ваших пісень зрозуміла, а чому ви обрали таку форму?

Ідея була в тому, щоб декомунізувати, десакралізувати «духовные скрепы». Тобто, я не кажу хто правий, хто винен. Ми розгрібаємо, як сказала в свій час Забужко, якщо взяти п’єсу «Гамлет», то ми якраз ті персонажі, які розтягують трупи в кінці п’єси. Ми досі не визначилися з тим, що для нас є Друга Світова війна: чи це наша «великая победа», чи це наша велика трагедія, яка забрали мільйони життів і хто розв’язав ту війну. Гітлер? Якщо подивитися на 39-й рік, нещодавно було перше вересня, то Гітлер із Сталіном так прекрасно домовились в 39-му роздєрєбанить Польщу і Україну, через що зрештою і почався цей конфлікт, що невідомо хто винен. Але менше з тим. Це якраз намагання, проект Орест Лютий, провести декомунізацію отих пісень, які залізли у підкорку і сидять там у людей мого віку, принаймні 40+. Плюс, які ще пам’ятають піонерів і в Комсомолі я состояв, і радянську армію я пройшов. І всі ці пісні, які я знаю з дитинства, як духовні псалми, скрепи Совєтского Союза, а потім в 90-ті роки цей блатняк, шансон. То якраз мені захотілося зробити те, до чого ми пройшли через революцію. Декомунізація свого особистого простору. Весела декомунізація. Оце таке було з проектом Орест Лютий. Але це було весело, погодьтеся. Я взагалі весела людина. Мені страшенно подобається усілякий спосіб урізноманітнювати своє життя, робити його веселим. (посміхається)

А чи всі розуміють ваше почуття гумору?

Не всі, звичайно. В мене якщо почитати і фейсбук сторінку, підписи під кліпами. Як мене тільки не називають, як не проклинають, мріють вбити, розірвати на шматки, підвісити за ноги, відірвати все, що я маю. (посміхається) Це нормальна реакція опонентів Ореста Лютого. В мене багато симпатиків та втричі більше ворогів. Тому що Росія втричі більша ніж Україна.

А як вам особисто, чи легше говорити правду?

Легше набагато. Ти говориш правду, не намагаючись десь юліть, утікать і т.д. Коли ти кажеш правду твоє життя починає змінюватися, навіть, на молекулярному рівні. Тобто, ти на фізіологічному рівні починаєш розуміти, що всі молекули структуруються. ДНК викревлене брехнею: десь скажу, десь не скажу. Коли починаєш казати правду весь світ обурюється, але тобі стає легше. Тобто ти починаєш гармонізувати свій внутрішній стан. Таке велике почуття щастя дає, коли ти кажеш і робиш те, що хочеш і маєш на це ще богом відпущений час — найбільшого щастя немає. І я не знаю більшого щастя, коли ти займаєшся своєю справою, кажеш і робиш те, що ти хочеш робити, а не те, що примушує тебе життя. Кайф страшенний, такий глибокий.

В одному з інтерв’ю ви сказали, що відчуваєте або мислите інакше, ніж більшість людей. А наскільки вам складніше чи легше донести свою думку чи бачення?

Я не казав такого, що я мислю інакше, ніж більшість людей. Я просто маю можливість артикулювати ці свої думки. Як показує практика багато людей мислить саме так, як мислю я. Але оскільки мені бог дав можливість поговорити з людьми. Якщо бог дає можливість написати вірш або повість. Це не я пишу, це хтось через мене хоче щось висловити. Я не можу зануритися в цей план. Якщо б у мене була можливість, я б не підписував цю книжку Антін Мухарський, бо ти живеш живеш живеш, а потім трапляється момент і ти сідаєш та пишеш. Я не висиджую свої твори одним місцем пишучи їх по півроку. Я сідаю і пишу роман за півтора місяці, вірш — двадцять-тридцять хвилин. Тобто, це раптове таке осяяння те, що називається натхнення. Яке приходить і потім іде, якщо ти впустив цей момент, ти вже його не надолужиш. Тому я не буду і не хочу підтверджувати, що я мислю інакше, ні. Я мислю, як небагато людей у цій країні. Нас, людей, які є адептами і можуть розібратися, може менше відсотка у всій країні. Просто є масове мистецтво, а є мистецтво не масове. Я не хочу вживати слово «елітарне». Мистецтво людей, які не підпадають під поле на якому працюють засоби масової інформації, телевізійні зокрема і так далі. Які намагаються скласти та висловити якусь контраверсійну думку. Тобто, будувати своє життя не за телевізійними законами. І людей, які зрештою читають книгу, дивляться якесь гарне кіно, їх у нас в країні всього один відсоток. Які відвідують книжкові ярмарки, виставки, ходять цікавляться театральним новинками, театральним експериментами або відвідують фестивалі музики та якісь контраверсійні концерти. Один відсоток на всю країну і з цим відсотком ми співпрацюємо. Це не масове мистецтво, це не для мас. Я кажу так, бо масам це не цікаво, вони книжок взагалі у руки не беруть. А якщо й беруть, то це книжка рахунків ЖЕКу, все. Нажаль, в такій країні ми живемо.

А якби у вас була можливість зробити телевізійний контент якогось каналу. Чого, на вашу думку, українцям не вистачає, що хотіли б показати?

Нам не вистачає якісного серіального продукту українського. Дивіться, бо якщо взяти сусідній російський ринок, там це підтримується і державою, і цілою кагортою дуже талановитих сценаристів, режисерів та акторів. Підтримка українського кінематографу, у преференції для серіального виробництва, це має бути першочерговим завданням держави. Я вже пафосно кажу, але менше з тим. Ми маємо купу тем історичних, які можна було б підняти в серіалах, зняти: часи УНР або наш український погляд на історію Махна, південно-українське козацтво, яке тут теж було, вирувало на території Дніпра і Єкатеринослааа. Плюс, у нас є багато історичних постатей, чия діяльність не освітлена, а може бути висвітлена. Той же Степан Бандера або Шухевич, розумієте. У них фантастичне життя, просто, як серіал, бери досліджуй і знімай. Або нещодавно ми були у Львові і нам розповіли дивовижні речі і випадки з життя Андрій Шептицького — єпископа греко-католицької церкви. Тобто, він не тільки єпископ, він і бізнесмен і вояк. Це саме те, що ще не опрацьовано нами в плані нашого історичного продукту, висловленого в серіалі і так далі. Я би про що зняв кіно, якби мені надали таку можливість? Я все ж таки зняв би кіно про війну, яка йде зараз там на сході. Про війну, про те, як люди прокидаються, для мене це дуже важливо. Прокидаються, в плані, без тієї вільної людини, якою я зрештою теж був. Таким, знаєте, наслідком совка. Такою людиною, яка дивиться телевізор і там чомусь вірить, і трапляється якась така подія, яка зпершу змушує взяти в руки автомат і піти воювати, а потім почати розбиратися. Включається механізм, бажання зрозуміти: де я живу, де мої історичні витоки, хто я і чим я відрізняюся від тих, хто стоїть на тому боці, яку ідею вони несуть і чому я воюю проти них, в чому оцей розлом. Якщо ми воюємо, значить, ми інші. Весь цей вираз, купа екзестенційних питань проходить покоління молодих людей. Мені цікаво, як молода людина пробуджується, прокидається, стає українцем і завдяки чому вона стає українцем. Це формування нової якості національної. Тобто, шаровари, вуса, ця вся прозаїка, козачина — відходить. Народжуються нові герої. Реально, зараз там десь на сході воює майбутній Хемінгуей, Ремарк, люди, які опишуть ці всі події. Мені цікаво з цими людьми бути, чути, бачити. У мене досі стоїть перед очима одна історія. Ми коли давали концерт в Слав’янську, підійшла жінка з книжечкою віршів і каже: «Це вірші мого хлопчика. Його вбили, коли в Слов’янську стояв Гіркін, за те, що він ходив з жовто-блакитною стрічкою. Просто на вулиці поставили під стінку і вбили». А потім, вона мені каже, ще й привезли мені його без голови, ще й голову відтяли. Каже, я коли залізла до нього в комп’ютер, там були накачані ваші пісні, він слухав ці пісні. Коли тобі каже мати дитини 18-річної, яку через жовто-блакитною стрічку та любов до країни вбивають у рідному місті, то ти просто починаєш розуміти всю ту відповідальність, яку ти береш на себе, коли співаєш ці пісні або видаєш подібні книжки. Я хочу сказати, що те молоде покоління, яке вдягає там в Донецьку, Слов’янську, Луганську ці жовто-блакитні стрічки, це мої діти вже. Моїй донці 26 років. Це мої діти, я за них відповідаю. Вони, можливо, ще кращі ніж я, чесніші, ніж я. У них є та якась віра, яка дозволяє їм робити те, що може привести до подібних наслідків, до того, що вони гинуть. І я вже не маю права відступити, інколи хочеться опустити руки, бо це важко. Тобі прилітає з усіх боків. Всі радіостанції всеодно проросійські, ти приносиш на радіо новий альбом, та нащо воно треба, рускоязичноє насєлєніє. «Сейчас мы пересидим, всё равно оно всё вернётся назад, откатиться, снова будет русское радио везде рулить». Воно дійсно буде, але кров тих, хто загинули просто не дає мені право опустити руки. Але часто хочеться. Навіщо тобі це треба? Навіщо ти це робиш? Ти вкладаєш в це сили, ресурси. Пусти це все, просто поїдьте або емігруй, або поїдьте відпочивай. Навіщо ти піднімаєш свою дупу та робиш це все. Тому що, є той хлопчик із Слов’янська і ти не можеш вже цього не робити, тому що ти відповідальний за це. Це союз закріплений кров’ю, розумієте. Це вже не прості слова, якісь емоції і прості «ляляля», це вже дуже серйозний зв’язок такий.

Якби у вас була можливість донести до людей всього одну фразу, але ви б точно знали, що вона дійде до кожного, що б сказали?

Я скажу словами Лесі Українки, напевно. Бо для мене це точно вислови того, що я сам відчуваю. Мене любов ненависті навчила. Отже у неї є така фраза в одному творі, як він називається я не згадаю. Але мене любов ненависті навчила. Як тільки я полюбив, просто зробив елементарне, полюбив свою землю, полюбив сам себе, полюбив свою історію. І відразу навкруги піднялись таке море ненависті і істерики. Що ти просто розумієш, як ненавиділи в Радянському Союзі Україну, що виморили тут голодом 6-8 мільйонів людей. Як ненавидять Україну зараз ватники і ця вся імперія. Як ненавидять за те, що я просто люблю свою землю, що я хочу розмовляти своєю мовою, яку в мене намагаються відібрати, розчинити і так далі. Просто любов до своєї землі викликає цілий шар ненависті у сусідньої держави. Я нічого не роблю, я не зазіхаю на їхні землі, я не хочу відібрати Ростовську область. Я просто хочу бути українцем в Україні. «А, бандерівець, фашист, скотиняка! Убіть, распять!» Ідіотизм. І тому я думаю, що це така фраза. Я нікому не даю поради, нікому не хочу нічого нав’язувати. Просто спостерігаю за тим, як світ реагує на мене, на мою якусь діяльність і діяльність моїх друзів мистецьких. Нас руській мір ненавидить за те, що ми українці. За те, що я вдягнув жовто-блакитну стрічку мене можуть вбити. Отак от. Тому таке життя складне, але любов переможе. Я вірю в те, що є бог і в те, що бог — є любов. І ми маємо цю любов якось у різних формах передавати одне одному, нести, доводити і робити цей світ кращим. Все йде, як треба, все нормально. Але мене любов ненависті навчила. Отак.

Автор: Аліна Миронова

Фото: Міха Кісенко

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *